National Tempus / Erasmus+
Office in Ukraine

Семінар «Соціальний вимір вищої освіти: поєднання досконалості та рівного доступу» (The Social Dimension of Higher Education: Building Excellency and Equity) відбувся 22 – 25 листопада 2010 р. у Нікосії, Кіпр. Його організатори – Генеральний Директорат з питань освіти і культури Європейської Комісії, Виконавче агентство з питань освіти, культури і аудіовізуальних засобів, UNICA – мережа столичних університетів, секретаріат якої відповідальний за експертний супровід діяльності «болонських» експертів (Bologna experts) з країн ЄС та національних експертів з реформування вищої освіти (HEREs) з країн Темпус. Щедрим і гостинним господарем семінару був Нікосійський університет.

З матеріалами семінару можна ознайомитися на сайті: http://nicosia2010.bolognaexperts.net

Як завжди, склад учасників таких семінарів був досить різноманітним: «болонські» експерти та національні експерти з реформування вищої освіти – викладачі, аспіранти, студенти, керівництво провідних європейських університетів та вищих навчальних закладів з країн – учасниць Програми Темпус; представники Європейської Комісії та Виконавчого агентства, штат національних контактних пунктів Програми Темпус та національних Темпус-офісів; експерти запрошені Європейською комісією та Виконавчим агентством для організації та проведення сесій семінару; представники міністерств та відомств, відповідальних за модернізацію вищої освіти та Болонський процес. Напевно, найбільше вражали студенти, які впевнено називали себе «болонськими» експертами, вільно висловлювали свої думки, не зважаючи на авторитет присутніх викладачів та чиновників, відстоювали свою точку зору і не боялися робити презентації перед широким загалом.

Соціальний вимір вищої освіти є важливою складовою Болонського процесу. Згадка про нього вперше з’являється в Празькій декларації 2001 р.; його значення підтверджують наступні декларації: Берлінська (2003 р.) та Бергенська (2005 р.). Завдання для соціального виміру сучасної вищої освіти означила Лондонська декларація 2007 р.: соціальна структура університетів і, в першу чергу, студентства, повинна відображати соціальну структуру суспільства з усім його розмаїттям, включаючи меншин, мігрантів, соціально вразливі та інші групи населення. Держави – учасниці Болонського процесу, визнаючи важливість соціального виміру, взяли зобов’язання розробити національні стратегії та плани дій щодо соціального виміру, в тому числі визначити соціальні групи, що недостатньо представлені в системі вищої освіти та потребують особливої уваги; розробити заходи з метою їхнього включення у систему вищої освіти та запровадити заходи моніторингу досягнень. З того часу, соціальний вимір Болонського процесу знаходиться під пильною увагою держав – учасниць; про нього звітують; йому присвячують семінари і конференції.

Таким чином, включення соціального виміру у національні стратегії реформування вищої освіти є зобов’язаннями держав-учасниць, проте у який спосіб вони будуть це робити – залишається на розсуд самих держав і залежить від багатьох національних факторів: системи вищої освіти, соціально-культурного середовища, політичних та економічних обставин тощо.

Семінар у Нікосії показав, що держави – учасниці Болонського процесу недалеко просунулися у виконанні зобов’язань соціального виміру, хоча окремі країни, зокрема Австрія, Ізраїль, Нідерланди, Палестина, Швеція, вже мають напрацювання – best practice, – якими можуть пишатися. Якщо експерти, інші представники держав – членів ЄС визнають важливість соціального виміру вищої освіти і критикують пасивність університетів або національних урядів щодо цього напряму Болонського процесу, посланці від країн СНГ здебільшого вважають, що говорити про соціальний вимір для нас зарано – на порядку денному наших освітніх систем інші, більш актуальні завдання.

Три дні обговорень довели, що соціальний вимір є важливим і потрібен країнам із відставанням у розвитку чи не найбільше, ніж розвинутим країнам ЄС.

У ході обговорення стало зрозуміло, що сьогодні концепція соціального виміру вищої освіти охоплює значно ширше коло питань, ніж передбачено пост-болонськими документами: вона торкається збільшення доступу до вищої освіти взагалі; якості освіти та якості студентських послуг; соціальної відповідальності університетів, їхньої співпраці із громадою, суспільством, роботодавцями; активності студентів, їх залучення до процесу прийняття рішень.

Аргументи на користь соціального виміру в різних його проявах можна об’єднати у дві групи: моральні і прагматичні. Щодо першої групи, моральних аргументів, сучасні егалітарні (тобто побудовані на рівноправності громадян) суспільства зобов’язані створити рівні умови для всіх, в тому числі, забезпечити рівний доступ до вищої освіти. Обмеження доступу до освіти, позбавлення окремих груп можливостей навчатися несе небезпеку їхнього соціального виключення, підривання соціальної структури суспільства. Щодо другої, прагматичних, розмаїття в університетській аудиторії йде на користь навчальному процесу, оскільки створює нову якість, урізноманітнює ідеї та аргументи, дозволяє порівнювати різний досвід, стимулює до роздумів тощо. Студенти, що належать до різних суспільно-політичних, культурних, етнічних та інших груп, збагачують один одного та своїх викладачів. Додана вартість від розмаїтості поширюється не тільки на період навчання в університеті, але продовжується й після його закінчення, допомагає налагодити зв’язки для бізнесу тощо.

Прийом до університетів студентів, що традиційно не мали доступу до вищої освіти, обов’язково ставить на порядок денний питання забезпечення якості навчання та нової якості студентських послуг – адже очевидно, що мігранти, мовні меншини, представники вразливих груп без досвіду навчання та навичок інтелектуальної праці потребуватимуть додаткових консультацій, спеціальних курсів «вирівнювання». З одного боку, такі послуги можуть розцінюватися університетом як додаткові витрати, не допустимі і не здійсненні для бідних держав. З іншого боку, потреба у таких послугах може поставити на порядок денний питання про забезпечення якості освіти взагалі та змусити переглянути якість студентських послуг – у нашій країні всім зрозуміло, що вони потребують покращення. Нова якість освіти та кращі студентські послуги можуть допомогти знайти додаткове фінансування, в тому числі, завдяки вдячним випускникам, які завжди пам’ятатимуть про особливе ставлення та турботу університету.

Цікаву історію про ізраїльський інженерний коледж Самі Шамун (http://www.sce.ac.il/eng) розповіла директор його Центру підприємництва та інновацій Мірі Єміні, національний експерт з реформування вищої освіти і чудова жінка, що народилася в Києві, навчалася в США, а тепер працює у місті Беер – Шева, де 20% населення вихідці з колишнього СРСР. Свідома політика коледжу Самі Шамун – залучати до вищої інженерної освіти меншин: мігрантів, арабів, бедуїнів, а також жінок. Зрозуміло, що навчання комп’ютерним та інженерним наукам без знання мови чи належної шкільної підготовки неможливо, тому інженерний коледж Самі Шамун пропонує тим, кому це потрібно, один рік навчання на підготовчому відділенні, де кожен студент навчається за індивідуальною траєкторією та отримує допомогу залежно від своїх потреб. По завершенні підготовчих курсів відбуваються іспити, які підтверджують готовність студента навчатися за основною програмою; або, якщо іспити не складено, студенти можуть або навчатися ще один рік на підготовчому відділенні, або піти до іншого навчального закладу, де вимоги не такі суворі. Під час навчання за основною програмою майбутні інженери навчаються бізнесу і підприємництву, для них запроваджено програми індивідуального бізнес-коучінгу, окремо діє програма для жінок – інженерів. За 15 років існування коледжу кількість його студентів зросла до 3,5 тисяч і має досягти 6 тисяч у 2015 р.; 92–93% його випускників працевлаштовані, при тому, що 10–12% продовжують навчання за магістерськими програмами. Зрозуміло, що інженерний коледж Самі Шамун виконує не тільки освітню функцію, але й важливу функцію соціального згуртування.

Крім пленарних засідань, семінар включав дискусійні сесії, де учасники у невеликих групах могли більш тісно й активно спілкуватися, обмінюватися думками, ставити питання модераторам. Кожна з чотирьох дискусійних сесій була організована по-різному. Під час сесії «Співпраця університетів із громадою» Тереза Сорде Марті, дослідниця з Університету Барселони, показала, що не тільки університети можуть бути корисними громаді, суспільству, але також дослідницькі колективи можуть «використовувати» громади, перевіряючи на них свої дослідницькі гіпотези та наукові концепції. Цікаву ілюстрацію плідної співпраці між громадою та університетом навів студент з Гьотеборгу: студенти дизайнерського факультету потребували майданчик для випробування своїх дизайнерських навичок, ним стали балкони не дуже привабливих на вигляд будинків соціального житла: мешканці радо погодилися на «послуги» студентів, а студенти і викладачі були задоволені можливістю перевірити результати навчання на практиці, у реальному оточенні.

Одну з дискусійних сесій було присвячено питанню студентської активності. Енді Гіббс, «болонський» експерт з Великої Британії, запропонував схему, за якою відбувається залучення студентства до активної участі в університетському управлінні та житті:

консультації → залучення → участь → партнерство.

Процес починається із запрошення студентів до консультацій з окремих питань організації навчального процесу; далі створюються умови для їх залучення до окремих заходів, що проводить університет або його факультети; з часом студенти перетворюються на активних учасників університетського життя, а потім – на рівноправних партнерів науково-педагогічних працівників і керівництва університету.

У дусі європейських традицій організатори семінару не давали інструкцій і порад; його учасники ділилися власним досвідом і навчалися з досвіду інших. Семінар підтвердив, що немає одного рецепту, який би задовольнив усіх. Кожна держава – учасниця Болонського процесу має самостійно вирішувати, яким чином включити соціальний вимір до національної стратегії розвитку вищої освіти; аналогічно, кожен вищий навчальний заклад, його працівники і студенти, розуміючи важливість соціального виміру вищої освіти, повинні активізувати діяльність за цим напрямом задля власної та суспільної користі.